ЗАБОРОНА ПОШИРЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ, ЯК СПОСІБ ЗАХИСТУ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ ПОРУШЕНИХ У МЕДІА

Можливість захисту особистих немайнових прав шляхом використання такого спеціального способу захисту як заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права, визначена ст. 278 Цивільного кодексу України (далі за текстом – ЦК України).

Як вбачається з аналізу положень ст. 278 ЦК України:

• заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права, за своєю сутністю є здебільш превенційним способом захисту, оскільки метою його застосування є обмеження кола реципієнтів, які потенційно спроможні сприйняти інформацію, якою порушуються особисті немайнові права особи;

• аналізований спосіб захисту орієнтований лише на застосування до масових поширень інформації, до яких власне і належать  медіа;

• підставою для застосування аналізованого способу захисту може бути не лише поширення недостовірної інформації, якою порушуються особисті немайнові права (як це має місце при спростуванні), але й поширення достовірної інформації, якою порушуються особисті немайнові права.

Враховуючи стадійність у поширенні інформації, в межах ЦК України виділено два підвиди аналізованого способу захисту, з різними правовими наслідками їх застосування.Перший підвид, охоплює випадки коли особисте немайнове право особи порушене у матеріалі, який готується до випуску у світ друкованим, аудіовізуальним медіа чи онлайн-медіа.Другий підвид, охоплює випадки, коли особисте немайнове право особи порушене у матеріалі випущеному у світ друкованим, аудіовізуальним медіа чи онлайн-медіа.

У першому випадку має місце поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права особи серед осіб, які ведуть ці підготовчі роботи. За наведених обставин суд вправі заборонити випуск друкованого, аудіовізуального чи онлайн-медіа до моменту усунення порушення особистого немайнового права.

В другому випадку має місце поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права особи серед невизначеного кола осіб. В зазначеному випадку, якщо поширення відповідної інформаційної продукції медіа в світ є незначним і переважна більшість її є контрольованою, суд вправі заборонити (припинити) її розповсюдження до усунення порушення особистих немайнових прав особи. У разі ж коли поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права здійснено серед невизначеного кола осіб та здійснення контролю над випущеним у світ випуском друкованого чи аудіовізуального медіа  є неможливим, суд вправі ухвалити рішення, яким зобов’язати відповідача у справі вилучити тираж випуску друкованого медіа, випуск аудіовізуального медіа, матеріал онлайн-медіа, з метою його знищення (видалення).

Разом з тим, слід враховувати той факт, що у випадку коли публікація онлайн-медіа, тираж друкованого медіа, випуск програми/передачі аудіовізуального медіа виходять у світ, доволі важким видається відстежування їх переміщення. Особливо це стосується газет, які реалізуються в роздріб та інформації, яка поширюється в мережі Інтернет. Саме тому існує необхідність у застосуванні такого способу захисту особистих немайнових прав як заборона поширення інформації у сукупності з іншими способами захисту. В тому числі зі спростуванням інформації, якщо підставою для захисту стало поширення недостовірної інформації, якою порушуються особисті немайнові права особи.

На перший погляд, вищезазначене твердження може викликати особливі нарікання. Адже може здаватися парадоксальним покладання на медіа і обов’язку спростувати недостовірну інформацію, якою порушуються особисті немайнові права, і встановити заборону її поширення. Втім, з позиції практичного втілення та необхідності досягнення ефективного захисту порушених особистих немайнових прав потерпілої особи, такий підхід є обґрунтованим. Адже сам факт припинення поширення такої інформації в медіа (шляхом видалення першочергової публікації або блокування доступу до неї, якщо її поширення було здійснено на просторах онлайн-видання; вилучення тиражу з продажу та його фактичного знищення, якщо поширення спірної інформації було здійснено на шпальтах друкованого медіа; вилучення спірної інформації зі змісту випуску телепрограми чи радіопрограми, запис якої періодично транслюється на телебаченні чи радіо) хоч і сприяє обмеженню кола осіб, які потенційно могли б ознайомитися зі спірною інформацією, втім аж ніяк не нівелює враження аудиторії медіа, які ознайомилися зі змістом спірного журналістського матеріалу. Для останніх, особливо якщо вони є постійною аудиторією відповідного медіа, залишиться невідомим факт недостовірності поширеної інформації.

Доцільно також враховувати, що судова заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права є найбільш серйозною і вразливою санкцією, яка може застосовуватися до медіа за порушення останніми положень нормативно-правових актів. Адже, на медіа покладена роль «вартового демократії». А тому застосуванню такого способу захисту як заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права повинно передувати вирішення питання щодо узгодження конкуруючих прав. А саме відповідного особистого немайнового права особи, з одного боку та права на свободу преси, права на свободу слова, права суспільства на отримання суспільної необхідної інформації, з іншого. Характерно, що в практичній площині при вирішенні питання узгодження конкуруючих прав до уваги береться «баланс-тест», який напрацьований Європейським судом з прав людини.

Таким чином, як вбачається з вищенаведеного, застосування в практичній площині заборони поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права, як способу захисту порушених прав підпорядковане певним особливостям. Їх врахування є важливим для забезпечення ефективного захисту порушених особистих немайнових прав та уникнення випадків безпідставного обмеження свободи преси, свободи слова, права суспільства на отримання суспільно необхідної інформації.